Дмитро Григорович Затула — доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент Академії наук України, видатний вітчизняний вчений в галузі онкології та мікробіології, фундатор принципово нового напрямку досліджень, спрямованих на створення протипухлинних аутовакцин.

Д.Г. Затула народився 11.02.1923 р. на хуторі Баба Шевченківського району Харківської області, у багатодітній селянській родині.

Після закінчення Шевченківської середньої школи в 1940 р. Д.Г. Затула вступив до Харківського військово-авіаційного училища і в 1942 р., отримавши спеціальність штурмана транспортної авіації, служив в діючій армії.

Пройшовши підготовку з нічного пілотажу, він здійснив багато вильотів за лінію фронту, літав до партизанських з'єднань С.А. Ковпака, О.Ф. Федорова.

З'єднання, в якому служив Д.Г. Затула, входило до складу спеціальної групи транспортних літаків особливого призначення, що здійснювала бойові вильоти в країни Європи та Близького Сходу (Іран, Ірак, Сирія, Палестина, Єгипет, Італія, Югославія). Ця авіаційна група створила надійний повітряний міст між горами Югославії і базою союзної англо-американської авіації в м. Барі (Італія). Його літак ЛІ-2 доставляв зброю, медикаменти, важку і легку техніку, десантні підрозділи, вивозив поранених партизанів, переправляв командний склад грецьких і югославських партизанських загонів. Було здійснено понад 270 бойових вильотів.

Весну 1945 р. Д.Г. Затула зустрів на Балканах, а День Перемоги — у Белграді. Після закінчення війни він виконував спеціальні рейси у Нюрнберг під час Нюрнберзького процесу, а також в Японію та Китай (Маньчжурію).

За виконання бойових завдань Дмитро Григорович був нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, орденом «Партизанська зірка Югославії» III ступеня та десятьма бойовими медалями.

Після війни Д.Г. Затула демобілізувався з армії та вступив на біологічний факультет Харківського державного університету. Дмитро Григорович був старанним і наполегливим студентом, приділяв особливу увагу лабораторним заняттям, на яких найповніше розкривався його талант експериментатора і дослідника.

Непересічні успіхи у навчанні студента 4-го курсу Дмитра Затули були помічені директором Харківського хіміко-фармацевтичного інституту М.А. Ангарською. За її сприяння він був зарахований до інституту на посаду наукового співробітника, що підтримало його матеріально та розкрило хист науковця.

Другою людиною, яка відіграла вирішальну роль в його долі, був М.П. Мазуренко — визначний фахівець у галузі вірусології. Після закінчення університету Д.Г. Затула був запрошений М.П. Мазуренком в лабораторію біотерапії раку Харківського рентген-радіологічного і онкологічного інституту МОЗ УРСР. З 1953 р. ця лабораторія увійшла до складу Київського науково-дослідного інституту епідеміології, мікробіології і паразитології МОЗ УРСР.

У лабораторії біотерапії раку Д.Г. Затула досліджував вплив речовин мікробного походження на ракові клітини і планував захистити кандидатську дисертацію. Довгими годинами Дмитро Григорович за мікроскопом спостерігав як під дією речовин, утворених за певних умов широко розповсюдженими у природі нешкідливими бактеріями (сінною і картопляною паличками), гинуть ракові клітини.

Але у ході цих досліджень з'ясувалось, що мікробні речовини вбивають без розбору як ракові, так і здорові клітини. Це було встановлено в експериментах на тваринах і підтверджено багатьма бездоганними дослідами. Тому Д.Г. Затула на деякий час залишив даний напрямок досліджень, перейшовши до радіоізотопної лабораторії, де розпочав роботу над дисертацією за іншою темою. У 1962 р. Д.Г. Затула захистив дисертаційну роботу за темою «Вивчення в експерименті комбінованої дії коліміцину і етазолу на кишкові палички патогенних серотипів».

Невдовзі Дмитро Григорович знову повернувся до досліджень протипухлинної активності мікробних речовин. Питання лікування злоякісних пухлин за допомогою мікроорганізмів не давало йому спокою. Дмитро Григорович поставив собі за мету відшукати мікроби, які б вибірково вбивали лише ракові клітини.

Спершу ним був відкритий штам бактерій Васillus megaterium Н, але ці бактерії утворювали речовини, що мали протилежну дію ― вони прискорювали розвиток пухлин у експериментальних тварин. Тим самим Д.Г. Затулою були закладені основи нової для науки проблеми: наявність спільних антигенів у мікроорганізмів і тканин злоякісних пухлин.

Велику увагу Д.Г. Затула приділяв вивченню проблеми подібності мікробних та пухлинних антигенів. Він досліджував імунохімічні властивості поверхнево локалізованих антигенів В. megaterium Н, їхню антигенну специфічність, імуносупресивну активність, вплив на хімічний і вірусний канцерогенез, ріст і розвиток спонтанних пухлин у експериментальних тварин.

Було встановлено, що клітинні стінки бактерій мають антигенні детермінанти, подібні до таких в клітинах пухлин та здатні індукувати протипухлинні імунні реакції.В подальших дослідженнях за допомогою штаму Васillus megaterium Н була виділена культура-антагоніст даних бактерій, яка дійсно була здатна руйнувати пухлинні клітини. Ця культура одержала назву Васillus mesentericus АБ-56. Було встановлено, що культуральна рідина, одержана після вирощування цієї бактерії на поживному середовищі, згубно діяла на ракові клітини. Такі клітини втрачали життєздатність, але зберігали високу імуногенність. Триразове введення піддослідним тваринам ракових клітин, оброблених фільтратом культуральної рідини, призводило до розвитку у цих тварин 60-100%-ої несприйнятливості (резистентності) до наступного перещеплення пухлини. Ці дані стали підґрунтям для розробки протипухлинних вакцин.

Вказані дослідження Дмитро Григорович проводив з 1962 по 1968 р.р. у Київському науково-дослідному інституті епідеміології, мікробіології і паразитології МОЗ УРСР, працюючи спочатку молодшим, а потім старшим науковим співробітником. Одночасно з 1963 р. він працював інструктором і консультантом відділу науки і учбових закладів ЦК КП України.

20.11.1968 р. Д.Г. Затулу обрали за конкурсом завідувачем створеного в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного Академії наук УРСР (ІМВ АН УРСР) відділу природних протипухлинних речовин. Тут він продовжив свої дослідження на тему «Антигенна подібність В. megaterium Н з клітинами злоякісних утворень і використання цього явища в імунології пухлин», і 29.01.1971 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук.

Незважаючи на надзвичайну завантаженість як адміністратора, значну увагу він приділяв створенню протипухлинної аутовакцини з використанням В. mesentericus АБ-56. Вчений мріяв налагодити виробництво активного протипухлинного препарату на основі цього мікроорганізму, вивчав режими його культивування, живильні середовища, які б забезпечували максимальний вихід активної речовини, способи її очищення та зберігання.З 1970 р. Д.Г. Затула працював заступником директора з наукової роботи, а з 30.09.1971 р. — виконувачем обов'язків директора ІМВ АН УРСР. З 14.03.1973р. по 14.03.1977 р. Дмитро Григорович працював в ІМВ АН УРСР на посаді директора інституту.

27.12.1973 р. Д.Г. Затулу було обрано членом-кореспондентом АН УРСР, а 01.04.1977 р. він, разом з відділом природних протипухлинних речовин, був переведений в Інститут проблем онкології АН УРСР (нині — Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р. Є. Кавецького НАН України), в якому і працював до кінця життя.

Працюючи в Інституті проблем онкології АН УРСР, Д.Г. Затула доклав багато зусиль, щоб протипухлинна вакцина пройшла клінічну апробацію. За розпорядженням Президії вченої ради МОЗ СРСР вакцина пройшла перевірку в Київському рентген-радіологічному і онкологічному інституті МОЗ УРСР і Всесоюзному онкологічному науковому центрі АМН СРСР (Москва). При лікуванні хворих на рак шлунка III-IV стадії було доведено, що післяопераційна імунізація онкологічних хворих протипухлинною вакциною, виготовленою з аутологічної пухлинної тканини хворого і продуктів життєдіяльності В. mesentericus АБ-56, призводила до статистично значущого збільшення тривалості їх життя порівняно з пацієнтами, яким було проведено тільки хірургічне лікування або хірургічне лікування в комбінації з хіміотерапією.

Пізніше були проведені дослідження щодо ефективності протипухлинних аутовакцин при лікуванні хворих на рак легені, кишечника, гліобластоми мозку тощо. Клінічна апробація аутовакцин, як і їх доклінічні дослідження в експериментах на тваринах, показали відсутність у них будь-якої побічної дії. Розроблена вакцина має багато переваг порівняно з подібними аналогами в інших країнах ― як за технологією виготовлення, так і за ефективністю та собівартістю лікування. Нині вчені Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького НАН України удосконалюють дану вакцину та розробляють інші покоління протипухлинних вакцин.

Найбільш важливими досягненнями Д.Г. Затули є його гіпотеза про наявність у певних мікробних культур антигенів, подібних до антигенів пухлинних клітин, та винайдення оригінального способу створення протипухлинної вакцини на основі продуктів мікробного метаболізму.

Д.Г. Затула є автором понад 200 друкованих праць, 8 монографій, 5 винаходів, науково-популярних видань, які до цього часу не втратили своєї актуальності. Його книга «Вирус — друг или враг?» була перевидана вісьмома мовами. Особливо цінними виявилися фундаментальні дослідження Д.Г. Затули в галузі регуляції протипухлинного імунітету.

Затула Д. Г., Мамедова C. А. Вирус — друг или враг? — М. : Педагогика, 1981. — 128 с.

Наукові досягнення Д.Г. Затули відзначено премією АН УРСР імені академіка Д.К. Заболотного і орденом Дружби народів. Він завжди був переповнений новими ідеями, багато з яких так і залишилися нереалізованими. Багато експериментував, завжди цікавився новими досягненнями науки.

Дмитро Григорович Затула помер 9.06.1987 року, похований в Києві на Байковому цвинтарі.